Нині у Німеччині з новою силою спалахують суперечки довкола незвичайного бізнесу, який завойовує все більшу популярність серед європейців, і , зокрема, німців. Ритуальні компанії пропонують клієнтам відмовитися від звичайного поховання на традиційному кладовищі. Натомість - влаштувати поховання урни з прахом у мальовничому лісі чи парку.

При цьому будь-яких пам'ятників і огорож немає, у кращому разі - табличка на дереві з іменем та прізвищем. Католицька церква звинуватила бізнесменів у язичництві, але протистояти новому ритуалу люди у рясах не в силі.

Як повідомляє НТВ, альтернативні похорони стають у Німеччині швидше правилом, аніж винятком.

Ютта Гвіннер: «Це ось мій тато, а це остання фотографія мами. Вони поховані на кладовищі в Ганновері. Я теж могла б отримати місце поруч з ними, але навіщо?»

Для фрау Гвіннер, що доживає свого віку в Берліні, смерть - не те, що колись сталося з її батьками, а те, що незабаром трапиться з нею самою. Проживши щасливе й довге життя, хай і без дітей, майбутнього вона не боїться. Просто сама до нього готується.

Ютта Гвіннер: «Мене не лякають думки про смерть. Якось я почула, що, виявляється, є в Німеччині така ритуальна послуга: поховання у лісі. Потім подумала про себе: а чому б і ні? Останнім часом відчула, що сили почали швидко мене залишати. Тож настав час приймати рішення».

За цим рішенням вздовж сусіднього кладовища вона прямує за місто - на перший погляд, до звичайнісінького лісу. Тут, як і в будь-якому іншому такому місці, можна прогулюватися грибникам і їздити велосипедистам. Немає ні воріт, ні огорож, лише табличка: «Цвинтарний гай».

Томас Вебер, директор компанії з ритуальних послуг: «За нами закріплено 54 га. На кожному в середньому по сто дерев, які для нас є такими собі орієнтирами. Адже вони замінюють могили. Поруч з кожним деревом ми можемо ховати до десяти осіб. Як бачимо, тут знайдеться місце не менш як для 50 тисяч наших клієнтів».

Католицька церква Німеччини спочатку лише обурювалася: що це за лісові поховання? Повернення до язичества, чи що? Від звичайного кладовища тут і справді майже нічого не помітно. Замість могили - лісова галявина, замість хреста чи пам'ятника - старе дерево з крихітній табличкою: імена й роки життя. Це в кращому разі. Нерідко взагалі нічого.

Але навіть священнослужителям довелося стримати свій запал, коли з'ясувалося, що тисячі їхніх парафіян мріють бути похованими саме так: без зайвого мармуру, без пишних ритуалів - у лісі.

Мартін Гаупт, пастор: «Серед католицьких священиків, можливо, й були заперечення, а Євангельська церква не вбачає тут жодних проблем. Кладовища протягом усієї історії людства виникали довільно. То тут, то там».

Ще років десять тому такі «вільні» похорони у Німеччині були б неможливі. Влада країни, озираючись на похмурі сторінки свого минулого, до майбутнього ставилася вкрай суворо, прописавши все детально в законах, тобто всі норми похоронної справи. Лише 2001-го власникам приватного лісу в Нижній Саксонії вдалося таки отримати дозвіл на перетворення його на лісовій цвинтар. Виняток прижився, і тепер уже став швидше правилом. Таких лісів у Німеччині вже понад 150. Відтак у такій прибутковій справі гроші й справді частково ідуть у землю.

Томас Вебер: «До урну кладемо прах покійного. Зверху - металева кришка, де вибиті роки життя, ім'я, дата кремації. Вона закопується під деревом, на глибину близько 80 сантиметрів».

Ютта Гвіннер: «80 сантиметрів?»

Томас Вебер: «Так!»

Ютта Гвиннер: «Навіщо так багато?»

Томас Вебер: «Буває, що кабани розоряють могили».

Ютта Гвінер: «Ні, мені так глибоко ховатися не хочеться. Досить і 50-ти».

Для прискіпливого клієнта знайти підходяще дерево важче, ніж могилу. Адже однакових, як і людей, їх не буває. А фрау Гвіннер все ж хочеться, щоб хоч трохи-трохи її останній притулок нагадував би про неї саму.

Ютта Гвіннер: «На мою думку, ось це... Точно, моє! Я обійшла його навколо, подивилася на нього з усіх боків. Особливо мені ці глибокі зморшки на його корі сподобалися - у них все довге життя мого дуба».

Томас Вебер: «Це як любов з першого погляду. Подивився - і зрозумів: про мене! У одного дерева гілки звивисті, що переплітаються, і хтось подумає: «Таким же складним було й моє життя». У іншого - стовбур роздвоюється, і хтось скаже собі: «Зовсім, як моє минуле». Прямі й прості дерева, які вважатиме ідеальними лісник, наші клієнти вибирають рідко».

Колись дерево з табличкою «Ютта Гвіннер», як і вона сама, помре від старості. На його місці цвинтарні лісники висадять нове. І слідів від неї природа майже не залишить… Лише головне - добру пам'ять.