- Як ви взагалі прийшли до ідеї дослідження?

- Почалося все з сумнівів: чи здатні ми взагалі розмовляти з чужими людьми про смерть? Здається, що пропозицію поговорити про неї ми готові сприйняти або як божевілля, або як образу, - несанкціоноване проникнення на особисту територію.

Тема смерті табуйована не тільки у нас, але й у всьому світі. Вона не просто належить до приватної, інтимної сфери, але й відкладена кудись далеко і глибоко. Вважається, що говорити про смерть з іншими, тим більше з чужими людьми - це недобре. Як правило, ми не говоримо про неї навіть з друзями: «погана прикмета».

Тому для початку нашим основним завданням стало зрозуміти, наскільки люди в Росії сьогодні можуть говорити про власну смерть із незнайомими людьми. Ми спробували зробити це методом телефонного опитування. Вибірка була досить великою, загальноросійською, вона охопила близько 1600 респондентів старшого віку, починаючи з 45 років.

Тут нам дуже допомогла некомерційна соціологічна служба «Среда», яка займається дослідженнями навколорелігійних тем, що самі по собі досить тонкі. Вони нам підказали, що розпочинати краще прямо: «Чи можна поставити вам декілька запитань про смерть»?

Ключові питання були досить простими: «Чи замислюєтеся ви про смерть, і якщо так, то як часто?» і «Чи готуєтеся ви до смерті - радше так, чи швидше ні?»

Всі інші питання були потрібні для соціально-демографічної оцінки рівня освіти, здоров'я, самотності тощо. Згодом ці дані дали змогу належним чином обробити відповіді на ключові питання про смерть.

Перші ж результати нас дуже здивували. Розмовляти про смерть відмовилися лише 15 відсотків опитаних. Ще дивнішим було те, що на перше з наших запитань про смерть –Чи замислюєтеся? - не змогли відповісти лише 1% опитаних, а на друге – Чи готуєтеся? - всього 2%. Для порівняння можу сказати, що при найпростіших питаннях нормальним вважаються 10-15% тих, що вагаються.

Такого ми і уявити собі не могли. І це при тому, що зазвичай у Росії тема смерті постає хіба що за маргінальних обставин - в онкологічних лікарнях, хоспісах тощо.

- Так хто ж, за даними вашого дослідження, частіше замислюється про смерть?

- Часто думають про смерть 19%, рідко - 48%, не думають взагалі - 33%. Коли ми подивилися, з чим пов'язана частота цих роздумів, то стало зрозуміло, що ні рівень багатства, ні освіта, ні стать на це не впливають.

Справжню роль відіграють вік, стан здоров'я, а ще більшу - суб'єктивне переживання власної самотності, а також релігійність. До речі, людина може й не бути самотньою, і залишатися цілком здоровою, питання більше в тому, як вона себе відчуває. Ну, а з релігійністю думки про смерть пов'язані найбільше. Ми цей фактор оцінювали за відповідями на два запитання: називає людина сама себе віруючою, і наскільки часто вона відвідує церкву.

До речі, телефон дає змогу нам опитувати людей і з гарячих точок - із Махачкали, Грозного, гірських сіл Північного Кавказу. Цікаво, що для людей звідти дуже характерні такі відповіді: «А як же! А хто про неї не думає? Обов'язково потрібно думати про смерть». Це відбувається, зрозуміло, не тільки в силу певної близькості смерті, але і в силу релігійності також. Взагалі ж особливих національних і регіональних особливостей нам виявити не вдалося, тільки релігійні.

- А як люди відповідали на запитання про підготовку до смерті?

- Готуються до смерті всього 22%, інші - ні. Наші питання не уточнювали, яким саме чином люди до неї готуються, але аудіозаписи дають змогу в багатьох випадках дізнатися це з їхніх власних слів. Для більшої частини це полягає в тому, що вони купують похоронний одяг або роблять «схованки» на похорон. Це теж не потрібно вважати нашою національною особливістю. У традиції багатьох народів, скажімо, існує таке явище, як купівля собі місця на кладовищі. Іноді навіть ставлять вже мармуровий пам'ятник, на якому лишають «відкритою» дату смерті.

Ось, припустимо, реальна відповідь: «Так, ну як же, у мене все заготовлено. І сукня, і одяг, і панчохи, і свічки - все є». Або: «Нишком від сина сховала 100 тисяч на книжку, а невістці сказала - якщо зі мною щось трапиться, відкриєш цю книжку». Словом, ця підготовка скоріше не до смерті, а до поховання та пов'язаних із ним витрат.

Втім, є й друга група людей - ті, хто стверджують, що готуються духовно. Ось теж справжня відповідь чоловіка, 46-ти років, із Набережних Човнів: «Думати про смерть - це нормальний стан людини. Якщо людина замислюється про смерть - значить, вона живе».

- Виходить, що, з однієї сторони, тема не проговорюється належним чином в публічному просторі, а з іншої - дуже інтенсивно переживається внутрішньо. Отже, в суспільстві існує запит на розмову про смерть, і з заходом масової релігійності цей запит нічим не задовольняється?

- Думаю, це справедливо. Запит є, і він цілком природний, і ми його зафіксували. Це нагадує ситуацію, яка існувала до недавнього часу навколо сексу. Довгий час ми взагалі не могли про це говорити, окрім як матом або у форматі анекдоту.

Для людей нормально замислюватися про смерть, але оскільки для неї не вироблено мови і потрібної звички, то це нормальне прагнення нічим не задовольняється. Нам залишається тільки спостерігати смерть по телевізору.

- Які програми і проекти зможуть допомогти уникнути страху смерті?

- Найрізноманітніші. Наприклад, якщо людині поставили смертельний діагноз, то в стан жорстокої депресії виявляється втягнутий не лише він, але і його близькі. Більше того, втрата рідної близької людини може бути навіть більш травматичною, аніж власне вмирання. Тому тут у справу вступають соціальні працівники, психологи.

Крім того, страх смерті, особливо у старшому віці, може виявитися розтягнутим у часі. Розуміючи, що вона помре, людина втрачає цікавість і перестає жити ще наперед самої смерті. Це відбивається в мові - всі чули такі фрази: «Ми своє вже віджили», «Хай молоді живуть»... Тому сьогодні на Заході все частіше відмовляються від будинків перестарілих, де люди похилого віку виявляються в середовищі таких же старих, і де середовище сприяє цьому розтягнутому в часі помиранню.