Нерідко ілюстраціями до публікацій в ізраїльських ЗМІ з проблеми військових поховань стають кадри не з місцевих кладовищ, а з американських чи європейських - тих, де загиблі воїни єврейського походження лежать поруч зі своїми бойовими товаришами інших вір. Ось пам'ятник із хрестом, а онде - з шестикінечною зіркою. Адже війна у всіх із них була одна...

Газети і журнали, сайти та канали роблять це з певним натяком і навіть з докором. Адже в Ізраїлі таке посмертне сусідство неможливе: військовий раввинат не дає дозволу нееврейським захисникам єврейської країни спочивати з честю. А на солдатських кладовищах господар саме він, хоча це і не по закону.

І навіть не за неписаним законом солдатського братерства, а просто згідно одного з найперших прийнятих законів Держави Ізраїль.

Релігійний істеблішмент ось вже більше 60-ти років зневажає «Закон про військові кладовища Ізраїлю», в якому чітко прописано, що солдат або офіцер, загиблий на війні, в ході бойових операцій або пішов з життя під час служби в Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ), має право бути похований поруч зі своїми соратниками. І особливо підкреслюється, що цим правом користуються всі, хто був репатрійований за «Законом про повернення». Тобто не тільки чистокровні євреї і діти єврейських матерів, але й родичі та члени сімей євреїв, незалежно від ступеня їхньої належності до єврейства.

Солдатський подвиг вище релігійних та національних відмінностей. Так ще на зорі Держави Ізраїль вирішили його засновники, віддаючи борг представникам інших народів, а також людям, котрі народилися у змішаних шлюбах, які зі зброєю в руках виборювали право молодої країни на існування і загинули в сутичках із арабськими агресорами.

Це, на думку членів першого уряду і Кнесету, не підривало основи іудаїзму і не зазіхало на традиції. Адже їх було зовсім небагато - синів польських, російських, українських, білоруських, литовських, румунських матерів, котрі, перенісши всі жахіття Другої світової війни, виживши в Голокості, вирушили разом із батьками-євреями до Ізраїлю.

А багато хто з них були й сиротами війни. Вони отримували гвинтівки мало не біля самих трапів і пароплавів, вирушаючи в бій. Деякі з них звідти не повернулися. Їхні пам'ятники, де дата загибелі - 1948-й, стоять на військових кладовищах в одному ряду з іншими. Але на тому дія старого закону і закінчилася…

Пізніше релігійна верхівка, яка набрала чинності й сили, поставила на цьому – скажемо відверто - жирного хреста. Воїни, котрі не визнані або не є євреями по Галаху, могли бути поховані лише на особливих ділянках військових кладовищ, тобто за їхніми огорожами. Або - на нечисленних світських кладовищах, які за плату організовували на своїх землях сільськогосподарські комуни - кібуци і мошави. Закон же про військові кладовища тим часом сам "упокоївся" на довгі роки.

Гострою ця проблема знову стала після масових репатріацій з колишнього СРСР впродовж 70-х і 90-х років минулого століття. Хлопці та дівчата зі мішаних сімей йшли до армії, молоді неєврейські чоловіки єврейських жінок призивалися на резервістську службу. Брали участь у всіх війнах і антитерористичних операціях Цахалу, стояли на блок-постах, охороняли важливі об'єкти. І гинули разом з іншими бійцями і командирами.

Ось тільки лежати їм поруч було вже не можна: одних ховали з військовими почестями на головних алеях, інших - у далекому куточку, біля паркану, скромно й тихо. У батьків, рідних і близьких надривалися серця від такої посмертної несправедливості. У бойових товаришів закипала образа: вони прийшли прощатися з рівними і в службі, і бою, а хтось береться «розкидати» їх після їхньої загибелі?!

Скільки солдатів-репатріантів загинуло, скажімо, впродовж останніх 20-ти років? Такої статистики в Ізраїлі не знайти. Судити можна лише по тому, що кожен третій військовослужбовець бойових частин - виходець із колишнього СРСР, держав пострадянського простору, з США, Канади, Франції, Англії та інших країн. Переважна їх більшість, зрозуміло, «росіяни» - так називають в Ізраїлі всіх вихідців з Росії та сусідніх держав. А серед них, як відомо, майже кожен третій - неєврей по Галаху.

З усього цього можна зробити висновок, що і третина загиблих воїнів Ізраїлю є репатріантами, а третину з цієї третини не вважаються євреями?! Виходить, кожні дев'яті похорони полеглого воїна проходять або біля парканів військових кладовищ, або взагалі за їхніми межами. І щоразу це - біль, образа і гіркий докір країні, за яку хлопці, власне, й полягли.

Іноді це виливалося у скандали. Так було в 1993-му році, коли ховали загиблого в бою сержанта Лева Песахова, якому раввинат відвів місце за парканом військового кладовища. Рабини, бачте, були охоплені сумнівами... Його друг, уродженець країни Томер Давид, прийняв смерть плечем до плеча з репатріантом, честі лежати на військовій алеї удостоївся, а Льову «відселили» геть подалі.

Батьки подали позов удо БАГАЦу, Вищого суду справедливості, і законно виграли справу. Газети, радіо й телебачення зробили це надбанням громадськості. І хлопця перепоховали на військовій ділянці кладовища в Бейт-Шеані. А ось Миколи Раппопорта, геройськи загиблого в Лівані, котрий закрив собою товаришів, але також позбавленого права на могилу поряд з «чистими по крові», повезли ховати на батьківщину - в Краснодарський край. Так вирішила сім'я. А що лишалося робити?..

Довершила низку скандалів ситуація, про яку вже писалося в «Російському базарі». Цього року на традиційній церемонії покладання ізраїльського прапора на могилу останнього з полеглих за минулі дванадцять місяців військовослужбовців Цахалу начальнику Генерального штабу Бені Ганцю «настійно рекомендували» віддати перевагу військового пенсіонера з геройськими регаліями простому солдатові з російської матір'ю.

І генерал попрямував не до свіжої могили Євгена Толочко, а до того надгробку, з'явився набагато раніше - надгробку Еммануеля Ніцана. Конфуз пізніше залагодили, постановивши надалі покладати один прапор, якщо останній загиблий - єврей, і два - якщо таким є хтось на кшталт Жені Толочко. Але на передостанню єврейську могилу - обов'язково! Компроміс таки…

Ну і, нарешті, вершиною «військово-похоронного роману» стала історія останніх днів. Депутат Кнесету від партії «Ха-тнуа», генерал у відставці Елазар Штерн подав два тижні тому законопроект про рівні права на поховання полеглих воїнів, які не є або ж просто не визнані євреями по Галаху, на тих же ділянках військових кладовищ, на яких поховані їхні бойові соратники-євреї. По суті, це повинно було стати актом, тобто поновлюється дія давно існуючого «Закону про військові кладовища». Вже була оголошена дата розгляду в комісії із законодавства, як раптом ЗМІ замовкли.

Через кілька днів з'явилося повідомлення, що депутат Штерн відкликав свій законопроект. Ні, не через його незрозумілі перспективи: навпаки, у цієї ініціативи були, за попередніми підрахунками голосів, усі шанси пройти в Кнесеті. Що ж сталося?

Виявилося, що Міністерству оборони вдалося прийти до згоди з відставним генералом Штерном. Разом вони вирішили: неєврейських солдатів і офіцерів, так вже тому й бути, будуть ховати на спільних ділянках військових кладовищ, а не за парканом чи біля нього. Однак лежати вони будуть у спеціально відведених для них ділянках. Бо в одному ряду все ж не годиться, на чому наполягали учасники у консультаціях - представники військового рабинату та Міністерства у справах релігій.

Так що тепер, якщо, не дай Бог, в бою або під час теракту одночасно загинуть два або кілька солдатів «неоднорідного складу», то усім, хто прощаються з ними - бойовим товаришам і командирам - доведеться лишень переходити з одного ряду до іншого - з «кошерного» в «некошерний». Сміх крізь сльози – тільки що й того…

А служили, воювали і загинули вони в одному ряду… То війна у всіх одна?..

 За матеріалами «Русский базар», США