Людина боїться померти і в той же час живе так, немов її персональна смерть від старості - це щось неосяжне, ніби навіть не з цього життя, не з цього світу. І це стосується не тільки молодих. Зрозуміло, якщо б одні лише юні натури жили, не замислюючись про кінцевість земного життя. Однак мені часто доводиться стикатися з тим, що й дуже літні люди зустрічаються з Кістлявою зненацька. У чому справа?!..

Ми ж усі розуміємо, що помремо колись, все маємо вже певний досвід зіткнення зі смертю. Хоча б просто тому, що хтось із людей, з ким ми колись спілкувалися, помер, тим більше, коли присутні на похороні. З віком цей досвід збагачується не тільки за рахунок похорону родичів та друзів, знайомих, але й за рахунок виявлення невідворотністі часу, коли, наприклад, хлопчику, якого пам'ятаєш підлітком, стукає сорок... Ось-ось він стане дідусем... Ой! Адже сам вже давно помічаєш, як все швидше й швидше біжить час, витікає, змиваючи життя - куди?.. - це вже від її якості залежить.

Я довгий час дивувався, чому навіть при такому всім знайомому відчутті швидкоплинності й фіналу життя, все одно власна природна смерть сприймається людиною як щось примарне, ніби зі сфери мрій або кошмарів.

Адже розуміємо, що колись підемо, чому й намагаємося залишити якийсь слід у цьому житті, щось таке, щоб нагадувало про нас, щось таке, що продовжувало б тут жити після нас. Наприклад, якась справа, яку ми могли б передати наступникові - синові, дочці, учневі, творчому колективу, однодумцям тощо. І поспішаємо, поспішаємо, тому що можемо не встигнути...

Однак розуміння швидкоплинності, кінця - саме по собі, а «пам'ять смертна» - сама по собі.

Ось, потрапляє, скажімо, літня людина до лікарні з інфарктом або, там, зі ще якою-небудь цілком природною для свого віку недугою. Ну допомогли їй, витягли з того світла, ну й що? Їй, наприклад, за сімдесят. Не так, щоб багато, але й цілком достатньо, щоб замислитися над тлінністю скороминучого життя. І що Ви думаєте, це потрапляння в лікарню послужило їй «дзвіночком»? Безперечно, ні...

Вся енергія цієї людини зосереджена на тому, щоб вижити, щоб «видертися». Все зрозуміло: інстинкт самозбереження і все пов’язане з ним. Боротися за життя і справді потрібно, але!.. А раптом не вдасться? Раптом усі зусилля, спрямовані на це, виявляться марними? Тоді вийде, що той, довільний, але все ж відрізок часу від власне «дзвіночка», яким людина могла скористатися задля підготовки до переходу в інше життя, виявиться бездарно витраченим, дар Божий залишиться у зневазі…

В чому справа? Чому літня людина так судорожно хапається за життя (ключове слово «гірко»: всім єством, ніби немає нічого важливішого, аніж продовження існування за будь-яку ціну), немов його неминуча смерть через старість - десь далеко-далеко?

Добре було б, знову ж таки, якби це було юне створіння, так ні ж! Людина з досвіду знає, що роки навіть не «як птахи летять», а як надзвукові літаки. Ну добре, відкачають його лікарі, ну випишуть його - і що? Розуміє, що, скільки б їх там не залишалося - цих років або, нехай навіть, одного-другого десятиліття - прискорення йде із наростаючою, вони промайнуть як один день: чого ж розум втрачати, чого ж не замислитися серйозно?

Як можна не розуміти, що тепер все відбувається настільки стрімко, що продовження життя принципового значення не має? Принциповою лишається тільки її якість - якість її неминущого духовного змісту, і тим принциповіше, чим ближчий той самий поріг, про який, за цілком зрозумілих причин, не хочеться думати.

Чому ж небезпека померти від хвороби, нападу, травми та інших раптових фатальних вторгнення протягом життя, сприймається нами з повною ясністю, а, бути є й по-сусідству з цією небезпекою, а перспектива природного «вирушання в останню дорогу всього життя» - як щось неактуальне?

Тому що ... те, що відбувається тут і зараз відбувається зі мною. А те, що повинно відбутися за природним причин зі мною ж незабаром (а воно скоро, скільки б років або навіть десятиліть не залишалося до смертної години) - це не зі мною...

Абсурд? З логічної точки зору - так. Але хіба ми в житті логікою керуємося? Переживання реальності часом відрізняються від його розумового сприйняття.

Кому не знайомі стани, коли хтось ніби спостерігає за собою збоку (зрозуміло, мова не про випадки, описані в літературі, коли людина під час клінічної смерті або під наркозом бачить себе і оточуючих його людей ніби в ракурсі), чує себе мовцем, і тільки розуміє, що діє і говорить він, а не будь-хто? А тепер згадаємо, як ми сприймаємо спогади глибокого дитинства, коли ми відчували й думали по-іншому? Чи не правда, таке відчуття, що ти наче розумієш, що дитина, чиїмись очима ти все бачиш - це ти і є? Подібне буває, коли тобі хтось сниться, і ти розумієш, що це саме він, хоча зовнішність і незнайома.

Також і тут: розумом ти розумієш, що пригадуване відбувалося з тобою, при тобі, але однак таке почуття, наче не з тобою, наче уві сні, ніби не в цій реальності. Так-так, так воно і є, не в цій. Спогади забрали нас в іншу, несправжню реальність, реальність нас інших.

Ось і майбутнє, навіть якщо ми його всерйоз приймаємо в тому відношенні, що намагаємося встигнути пожити-нажити, все одно в глибині душі сприймається нами, як належить до іншої реальності. Так, ми помремо, але якщо це не тут і не зараз, то не так страшно, тому що станеться це ніби й не з нами - в іншій реальності, з іншими нами...

І ми всіма силами намагаємося не скорочувати дистанцію між нами справжніми (як у часовому сенсі, так і в буттєвому) і нами «тодішніми», тому й боїмося розмов про смерть. Нехай вона залишається там - в іншій віртуальній реальності, а ми будемо жити у цій нашій, справжній.

Замислимося, який характерний для нашого приземленого мислення сенс ми вкладаємо в слово «справжнє». Спочатку воно означає «теперішнє», «нинішнє», «дане», а ми розуміємо його як «істинне».

Для обмирщенної свідомості «істинне» - те, що тут і зараз. Максимум те, що в майбутньому, але належить все ж до «тутешньої» реальності. Все, що не звідси цілком і повністю, що, як і смерть є процесом або подією перехідного характеру, що є явищем граничним: щось таке, у чому стикаються реальність тимчасова і вічна (і що, природно, спонукає замислитися про сенс людського життя, про вічні цінності) - це все «інше», «інша», «нереальне», «несправжнє». А коли «несправжнє», так задля чого ж на це відволікатися?..

Старість, сам процес старіння - це наслідок гріхопадіння: попущення Боже, спрямоване до блага людини. По мірі того, як усвідомлюєш збільшення обсягу того, що в твоєму житті вже було, і скорочення того, що ще буде, віддаєш собі належне в наближенні до «пересадкової станції». Це дає можливість «до виходу підготуватися завчасно».

Якщо ти думаєш не стільки про те, що транспорт йде в один кінець і що одного разу доведеться зійти, скільки про те, заради чого ти прямуєш у цьому напрямку, яка мета твоєї подорожі; якщо думаєш про продовження шляху з пересадкової станції далі - підготовка до виходу не завдасть клопоту ані тобі, ані попутникам.