Як усвідомлення власного кінця в різні епохи формувало ту чи іншу картину світу? «Московські новини» ведуть розмову з філософом Валерієм Подорогою про смерть як чинник вдосконалення виду, нудьгу безсмертя, а також його можливі й неможливі форми.


   - Давайте розпочнемо з невеликого екскурсу в історію. Як смерть та безсмертя осмислювалися на різних етапах розвитку філософії?

- Існує велика література, присвячена ритуалам і культурологічним образам смерті (безсмертя). Варто хоча б згадати деякі праці, що вийшли впродовж останніх десятиліть: «Осінь Середньовіччя» Йохана Хейзінги (1988), «Людина перед лицем Смерті» Філіпа Арієса (1992), «Життя після життя» Раймонда А. Моуді (1996), «Смерть» Володимира Янкелевича (1999), «Життя і смерть у психоаналізі» Жана Лапланша (2011). Однак цілком можливий побіжний історичний погляд, який дозволить простежити, яким значенням і могутністю наділяли смерть у різні епохи.


Антична культура пов'язувала своє розуміння смерті з позицією мудреця, філософа-педагога, з безстрашністю грецького або римського воїна у бою. Смерть Сократа як зразок філософського ставлення до смерті. Антична культура вибудовувала філософське знання як memento mori. Не просте нагадування, а вимога: якщо ти вважаєш себе філософом, то будь готовий до смерті. Стоїчний ідеал мудрості від Платона, Плутарха, Епіктета до Сенеки, Ціцерону і Марку Аврелію - вправи у смерті (те, що древні називали аскезисом).

Після падіння Римської імперії та приходу християнства змінюється ставлення до життя і смерті, створений новий світ подвоюється, смерть тепер лише перехід, ворота до вічного життя. Можна сказати, що в межах ідеології християнства смерть отримує абсолютно позитивне значення. Починаючи з Апостола Павла, котрий проголосив заперечення плотського і всього людського, не перетвореного вірою, - смерть виявляється переборною перешкодою на шляху до безсмертя. У практиці християнина смерть римується з гріхом, божою карою, виною, недостатністю віри тощо.

У Новий час слабшає ідеологічний максималізм церкви, відбувається вибух наукового знання - природно, між вірою і наукою виникає конфлікт, що призводить до нової інтерпретації безсмертя (смерті). Починаючи з Декарта, наука радикально розводить те, що відноситься до розуму і практики думки, і що - до фізичного життя, тіла та його пристрастей. Декарт вважає, що тіло влаштоване як машина і підкоряється загальним законами механіки. І розуму не під силу нею керувати. Механічний код епохи - годинник, тобто механіку XVII-XVIII століть визначає «точність». Світ Декарта - це світ механічної ляльки, а людина її подоба. Смерть виганяється, оскільки для неї просто немає місця. З цього часу наука стає гарантом майбутнього людського безсмертя.


Протягом наступних двох-трьох століть філософські системи підтримують культ розуму як необхідну умову людського безсмертя (Спіноза, Лейбніц, Гегель, Шеллінг). Наприклад, Лейбніц вважав, що смерть - це просто згортання певного порядку існувань (монад), а народження - його розгортання. Смерті самої по собі як фізичного явища не існує, це наша, нехай і необхідна, проте ілюзія.

Тільки з середини XIX століття теми життя (смерті) починають активно переосмислюватися. Це можна пояснити рішучим переходом західного суспільства до так званого буржуазного індивідуалізму. Тільки самотній індивід, звертаючись до себе, може усвідомити свою «кінцівку», свою «смерть» і вибудувати заново уявлення про світ, в якому більше немає віри ні в Розум, ні в Бога. На цьому драматичному повороті з'являються філософії життя Серена Кіркегора, Едуарда фон Гартмана, Артура Шопенгауера, Фрідріха Ніцше. Людське існування тепер досліджується з точки зору смерті, не безсмертя. XX століття - у багатьох відношеннях це переломна епоха: наука спеціалізується, стає незалежною від панівних ідеологій, вона відновлює свої пошуки безсмертя, але на інших підставах та з іншими цілями.

Образи смерті та безсмертя в сучасній філософії:

Й. Хейзинга. Осінь Середньовіччя (1988)

Ф. Арієс. Людина перед лицем Смерті (1992)

Р. А. Моуді. Життя після життя (1996)

В. Янкелевич. Смерть (1999)

Ж. Лапланш. Життя і смерть у психоаналізі (2011)

   - Ця розмова про життя і смерть, яку розпочинають мислителі, - пов'язана з потрясіннями XX століття чи філософська думка розвивалася незалежно?

- Філософська думка завжди розвивається незалежно від потрясінь, але з урахуванням їхнього впливу на розвиток людини і суспільства. З однієї сторони, вона цінна саме своєю «непотрібністю» або «невчасністю»; філософ часто стає чимось на зразок дивака, тобто оратора, котрого ніхто не бажає слухати. Але з іншого - філософія зберігає той єдиний «духовний» образ власного часу, яким суспільство, хоча й не завжди готове скористатися, проте високо цінує.

«Те, що не змінюється, і є смерть»

   - Припустимо, людина живе дуже довго або нескінченно довго, залишаючись при цьому здоровою і повною сил. Відповідно, перед нею відкриваються майже необмежені можливості розпочати життя з нуля...

- Здавалося б, все просто: достатньо створити необхідні умови і людина зможе жити вічно. Але чи це можливо? Одну відповідь на початку XX століття дав наш великий філософ Микола Федоров. У своїй книзі «Філософія загальної справи» (1894) він висунув ідею загального і реального воскресіння мертвих (отців). Трохи дикувата, але зачаровує концепція: світова культура повинна зрушити в бік кладовищ та інших поховань і готуватися до того, що в якусь вирішальну і таємну годину наука нарешті стане наукою майбутнього і буде здатна з найдрібніших земних і космічних часток відтворити із «загиблого» людського праху живу істоту. Припинити муки смерті і народження, затвердити вічне життя (подейкують, що Федоров чи то проповідував мізогенію, то чи страждав від неї). Відродження нового великого світу Отців - і є абсолютно картезіанський міф про людину-машину. Зауважу до того ж, що безсмертя завжди було, як і «вічне життя», тривалий час воно відтворювалося у житті роду, звідки окремий індивід отримував свої «якості» та «ім'я» (Флоренський, Сергій Булгаков та ін).


Але що ж таке безсмертя? Припустимо, що на індивідуальному, особистому рівні ви отримуєте шанс на безсмертя, тобто на «вічне життя». Але тоді буде змінюватися ваша свідомість, і єдність особистості? Якщо ні, якщо ви не будете змінювати і змінюватися, то ви перестанете існувати в нескінченному часі. Якщо це так, то як зберегти себе настільки, щоб бути здатним сказати собі: «…а я ж то живу вічно». Зберегти це велике «Я», - але саме це і є неможливим? Бо вічність приховує в собі незворотні зміни задля існування мого «Я». Інакше кажучи, психосоціальна і фізична консервація людської свідомості неможлива, вона постійно змінюється і повинна бути змінена. Адже те, що не змінюється, і є смерть...

   - Якщо ми говоримо не про безсмертя, а про значне збільшення тривалості життя, до якого прагне наука, то виникає безліч питань: як, наприклад, у такому суспільстві будуть існувати різні покоління?

- Ці вічні 20 років, або 30, а може, 250 років; не буде «смерть» виглядати всередині потоку повторень як одна й та ж картинка подій? Згадаймо фільм «День бабака», до речі, гарна метафора для сьогоднішньої розмови. Безглуздо говорити про покоління, ми їх будемо самі і вибирати і створювати.

Під вічним в науці розуміють більш примітивне і просте; наприклад, поділ безсмертної субстанції амеби, або сьогодні «вічними» постають віруси і хитромудрі гени. У природі немає нічого вічного на рівні організму, цілісного способу життя, лише невидима природа нехтує смертю і навіть «не знає» її. Усіляка ж зміна рівнів самосвідомості порушує нашу ідентичність. А наша «вічність» може стати смертельною загрозою Природі. Хіба Природа не повинна змінюватися?


Моя перша книга «Феноменологія тіла», що вийшла в 1995 році, була присвячена дослідженню образів людського тіла у сучасній культурі. Вивчаючи і переглядаючи численну літературу, я якось зіштовхнувся з анатомічним атласом протезування. У той час замінними були понад 60 органів, але сьогодні - хто рахував? - можливо, сотні, якщо не тисячі малих і великих протезів охоплюють людське тіло і продовжують його існування. А призводить подальше і все більш хитромудре протезування до перетворення нас на кіборгів, тобто машин із людською душею  - чи не знайомі це картезіанські автомати?

Як це не парадоксально, але саме людське тіло - єдина і остання перешкода на шляху до безсмертя.

Час від часу з'являються оновлені ознаки майбутнього «безсмертя»: клони і клонування, генні структури і гени, стовбурові клітини і гібридна хірургія, нанотехнології і томографи. Удосконалюється весь неймовірно багатий спектр ліків (та іншої додаткової фармацевтики). Все більше нових машин і пристроїв приходять у медицину, долаючи останні шари непрозорості в людському тілі. Тіло експонується у трьох вимірах, зростає точність маніпуляцій і діагнозів. Чим більше ми знаємо про людське тіло, тим у меншій мірі воно залежить від нашої свідомості й волі, тим менше ми здатні керувати ним. Як це не парадоксально, але саме людське тіло - єдина і остання перешкода на шляху до безсмертя. Адже безсмертя - це збереження нашої «Я-ідентичності», тобто гранично розширеної свідомості, яка повинна бути звільнена від плоті, призначеної до смерті та розкладання. Так, можливо, майбутнє безсмертя потрібно віднести лише до завдання збереження і консервації свідомості, а не тілесної оболонки, не тіла. Потрібно відкинути тлінне тіло заради майбутнього безсмертя свідомості. Науково-фантастична література збагатила нас цими образами свідомості без тіла. Але чи можливе існування оновленої свідомості без тілесної пам'яті?

Хвороба до смерті

   - Що означає смерть у життєвому циклі окремої людини? Чи визначає вона сенс життя, чи смерть це якийсь культурний конструкт, елемент у картині світу того чи іншого суспільства?

- Для чого потрібна смерть? Одна відповідь: для вдосконалення виду. А якщо ви цей процес вдосконалення зупиняєте - значить, повинні знайти щось взамін? Причому щось таке, що допомогло б продовжити розвиток власне людських «якостей».

Але що це за смерть, одна вона чи їх багато? Зазвичай розрізняють дві смерті. Одна смерть - фінальна, фізіологічно кінцева і незворотна, - смерть велика. Як я вже говорив, поява «Я», людської індивідуальності, або «суб'єктивності» визначена, як кажуть екзистенціальні філософи, розумінням власного «кінця». Наше «Я» виникає як відображення того, що ми цілком усвідомлюємо; звідси заклопотаність і тривожність, що супроводжують нас впродовж усього життя.

І є смерть мала, вона пов'язана з різними страхами, якими ми живемо і які переживаємо: страхи за близьких і далеких, страхи за «справу», страхи «перед іспитом» та багато інших різних страхів повсякденного буття у світі. Іноді вони стають фобіями, і ми хворіємо.

Є таке захворювання... Раніше його називали сумом, меланхолією, нудьгою, а сьогодні називають депресією. Кіркегор колись дуже вдало назвав цю душевну патологію «хворобою до смерті»


З невизначеною і постійно діючою сумою малих страхів я виділяю чотири види: перший страх - це, коли ви чогось лякаєтеся, але поява предмета, що викликає страх, його знімає, точніше, перенаправляє нашу енергію то до втечі, то до агресії залежно від близькості загрози. Другий вид, це тривожність, і не тільки та, що нам усім притаманна (у тій чи іншій мірі), але й та, що приймає нав'язливих форм. Зазвичай об'єкт тривожності не розкриває себе і здається, що страхаємося або тривожимося марно, «із нічого»; у тривоги немає об'єкта (тривоги), ось чим вона турбує. Третій вид - це фобійний страх, ми боїмося чогось цілком визначеного, і намагаємося ухилитися від зустрічі з ним, свого роду обмежена патологія (наприклад, «боязнь мишей», «води», «темряви» тощо). І, нарешті, останній і найголовніший вид страху - це насамперед страх, або страх початковий, Ur-Angst. Зазвичай його пов'язують зі страхом смерті, яким наділяється людська істота в момент народження, саме тоді людина отримує рефлекс великого страху, з допомогою якого вона пам'ятає про загрозу власному існуванню кожної миті життя.

   - На ваш погляд,чи має якесь значення релігійне мислення, релігійна картина світу для сучасної людини?

- Єдине, що у нас є, - це віра в Розум. Вважаю, що, як і я, більшість мислячих людей дотримуються: а-релігійних почуттів, не заперечення релігії, а розуміння її необхідності й кордонів. Релігійний досвід, якщо він дійсно пережитий, глибоко особистісна подія. У багатьох відносинах сучасна віра нагадує мені суміш, що складається з певної форми ідеології, звички і правил «гарного» громадського етикету. Існують і вкрай радикальні форми релігійної поведінки, в яких важко побачити прояв справжньої віри. Часто віра публічно заявляється, але нічим не підтверджується крім як політичними амбіціями, від чого здається особливо огидною.

Нетрадиційні цінності

   - У традиційних суспільствах існував пієтет перед віком, досвідом. Як ви гадаєте, чому сьогодні такий розвинений культ молодості, принаймні у західному суспільстві? При тому, що в багатьох країнах суспільство старіє і майже не відтворюється...

- Культ молодості існував завжди. Як тільки досягаєш певного віку, переходиш кордон 50 років, навколо тебе утворюються порожнечі, їх багато: йдуть близькі, друзі, вчителі, колеги. Світ збіднюється і порожніє. Смерть близьких багато чому вчить людину, не тільки тому, що вона сама колись помре, вона дає йому унікальний досвід переживання. Як впоратися зі смертю близької людини? Багато хто не витримує цю біль...

На цьому тлі життя, що відійшло, молоде покоління виглядає особливо виграшно. Відсунуті в минуле і ті, що відходять покоління виглядають як світи одинаків. Молодість же вся - в енергії і русі, попереду радість майбутніх досягнень, успіх, щастя. Коли смертність досить висока, то скрізь потрібна молодість, і вона пред'являється як чудовий дар виживання.


Зрозуміло, що не можна заперечувати й «щасливу старість». На Заході і в Японії кількість літніх людей, котрі зберігають інтерес до життя і активність у 80 років, явно зросла. Значно більш високі стандарти життя дозволили збільшити і її тривалість. Звичайно, це благо, але все ж таки говорити про повноту життя не доводиться. Ймовірно, слід говорити про особливий час життя, яке потрібно включити до нашого уявлення про її стадії. Природно, зростання кількості літніх людей створює ефект загального старіння. Однак не думаю, що цей (такий) «щасливий прошарок» може зупинити розвиток того чи іншого суспільства. Але те, що він утворює окреме співтовариство, безсумнівно.

Авторитет віку відіграє свою роль, але тільки на основі компетенції, освіченості та особистого впливу. Колишніх умов передачі традиційних цінностей просто немає, навіть родина більше не в силах зберегти їх.