Господар цвинтаря

Неподалік від залізничної станції Асіно, що в Тюменській області, знаходиться забутий, давно ніким не відвідуваний цвинтар. Останні поховання його датуються 50-ми роками минулого століття. Мешканців села, що стояло поруч, ховали там протягом більше 100 років. Але в часи кампанії М. С. Хрущова щодо укрупненню колгоспів та радгоспів село знелюдніло, ховати надалі було вже нікого.

У 80-ті роки ХХ століття навпроти кладовища розрісся дачний масив. Його мешканці з перших же днів організації садового товариства почали помічати примари, які досить швидко охрестили господарем погоста. Сірувату фігурку згорбленого старця, яка безшумно ніби пливе повз порушених надгробків і гнилих хрестів, дачники часом спостерігали в сутінкові та вечірні години. З Господарем цвинтаря люди настільки звиклися, що уже й не звертали на нього особливої уваги, проходячи іноді у своїх справах через зарослий цвинтар. Однак невинний привид несподівано виявив свою грізну сутність в кінці 90-х років. Тоді один із багатих бізнесменів побудував на околицях садівництва просторий особняк, забравши під свою ділянку і великий шматок землі біля покинутого кладовища.

Незвичайні події в дачному селищі

З цього часу в дачному селищі почали коїтися дивні речі: мимоволі рухалися предмети, хтось невидимий ходив по горищах і дахах, скрипів підлогою. На садових ділянках розвелася небувала кількість мишей і щурів, які знищували врожаї, а приміщення атакували мурахи. Фігура ж Господаря цвинтаря, котра до цього часу не покидала меж кладовища, почала регулярно навідуватися до садівників.

Ось одного звечора загорівся добротний будинок бізнесмена. Вогонь настільки швидко охопив приміщення, що його господар зі своєю молодою дружиною ледь встигли вибігти з палаючого будинку...

Пізніше  погорілець стверджував, що власними очима бачив, як раптом ні з того ні з сього самі собі спалахнули дорогі портьєри на вікнах, після чого язики полум'я почали розповзатися стінами. Однак пожежно-технічна експертиза видала висновок, що пожежа сталася через несправність електропроводки. Бізнесмен не став відновлювати будинок, що згорів до тла, а його обвуглені руїни ще довгі роки «псували» дачний пейзаж. Щоправда, з тих пір Господар цвинтаря ніколи більше не турбував садівників своєю появою.
 

Будинки на кістках

У Казані (Республіка Татарстан) на тому місці, де нині пролягає вулиця Сабан, колись було старе мусульманське кладовище. Потім впродовж довгих років там було звалище, а з часом пустир, який забобонні жителі обходили стороною. Та ось настало XXI століття, і територію занедбаного цвинтаря забудували багатоповерховими будинками. Заселившись до висоток, мешканці незабаром стали свідками незбагненних речей. Так, ночами зі своїх вікон вони бачили дивні, що ніби танцюють на дитячих майданчиках і в пустельних сквериках вогники. Під час таких «танців» усі домашні тварини виявляли незрозуміле занепокоєння. А невдовзі серед мешканців кварталу розлетілися чутки про Жінку в білому, молочного кольору силует якої часом виникав перед вікнами квартир і грюкав у шибки.

В один з днів зустріч із цим привидом сталася у Ельвіри Сабірової, яка проживає на восьмому поверсі одного з будинків. Зі слів жінки, одного разу увечері, перебуваючи на кухні, вона боковим зором побачила, як між штор промайнуло щось біле-біле. Відсмикнувши фіранку, Ельвіра з жахом побачила білу жіночу постать, що зависла в повітрі навпроти її окна. Хозяйка квартири, сама не відаючи чому, раптом пригрозила примарі пальцем, і в наступну мить та зникла...

А через кілька місяців Ельвіра дізналася, що її літня сусідка по сходовому майданчику намагалася покінчити життя самогубством після того, як Жінка у білому протягом декількох днів грюкала у вікно її квартири, а одного разу навіть залетіла до кімнати через відкриту кватирку. Пізніше з'ясувалося, що незадовго до цього старенька, накопавши у дворі землі, принесла її додому і розсипала по скриньках для майбутньої розсади. Ось тільки ґрунт цей виявився цвинтарним, про що, мабуть, господині квартири наполегливо й нагадувала Жінка в білому...

Неупокоєні язичники

Підвищеною аномальною активністю завжди відрізнялися місця, де колись ховали язичників. Такі кладовища є в Карелії, Удмуртії, Мордовії, у багатьох сибірських регіонах та на Камчатці. Зокрема, в республіці Тува, неподалік від селища Ирбан, де височіє так званий Духів пагорб, де аж до середини минулого століття знаходили свій спокій місцеві мешканці. Після сильної пожежі, що сталася на наприкінці ХХ століття, язичницьке кладовище вигоріло, а десятиліття потому над старими родовими могилами виріс густий березовий гай, який місцеве населення обходить стороною. Згідно переказів, у березняку живуть душі предків, які втратили свої притулки і вирвалися з підземного світу.

Влітку 2000 року Анатолію Баринову з Красноярська довелося у складі туристичної групи зупинятися у цьому місці на ночівлю. Як розповідав Анатолій, ледь завечоріло, як у таборі туристів почала творитися усіляка чортівня. А розпочалося все з того, що само  собою згасло вогнище. Одразу за цим простір навколо невеликої галявини наповнився дивними звуками: кроками, зітханнями, здавленими хрипами. Усі, хто були в наметах, не на жарт налякалися.  Туристи відчували поруч із собою чиюсь незриму присутність, а деякі з них пізніше згадували, що навіть відчували дотик невидимих холодних пальців.
Так і не зімкнувши впродовж усієї ночі очей, мандрівники з першими променями сонця поспіхом залишили сумнозвісний березовий гай.

Місця останнього спочинку померлих у всі часи викликали до себе особливе ставлення, пов'язане з релігійним світовідчуттям людей. У наші дні кладовища продовжують зберігати безліч містичних таємниць і загадок, головною з яких є велика таємниця смерті.

Сергій Кожушко,Таємниці ХХ століття