Провідним для християн залишається молитва. Насамперед молитва у храмі, і вже потім - на самій могилі. Приходячи на кладовище, пам’ятаймо, що наше головне завдання як православних,  не бесіда з покійним. Співбесіду ми можемо відчути тільки в молитві про покійного. Коли ми вступаємо в безпосередній «діалог» на могилі, то, на думку церкви, починаємо розмовляти невідомо з ким. Інколи такі розмови призводять до ілюзій, за яких людина, на превеликий жаль, може потрапити під владу демонічну. Починаючи жити цим спілкуванням, продовжує співбесіду вже не тільки на кладовищі, але і вдома, перебуваючи у дорозі, перед відходом до сну. Потім вже й вночі починають лунати голоси. Тобто людина потрапляє у справжній духовний полон.

Чому так відбувається? По-перше, така людина має неправильний духовний устрій. Під час бесіди вона, як правило, вважає, що покійний втрачений для нього і перебуває у певній відірваності. А Церква говорить про інше: сумувати за покійними не потрібно, тому що смерть - це народження, Народження у Вічності.

Не випадково саме відспівування проводиться священиками не в чорному, траурному одязі, а в білому вбранні. Спорідненим відспівуванню є таке богослужіння, як Хрещення. Хрещення - це народження в духовне християнське життя, а відспівування - народження у житті вічному.

Нам - грішним - цього не зрозуміти, але перші християни взагалі раділи, коли хтось з них помирав. Людська скорбота бере свій початок з природною людською болю, від якої нікуди не подінешся. Ну, ось коли у мене болить апендикс, я розумію, що потрібно видалити його. І після операції, внаслідок виходу з наркозу, мені нестерпно боляче. Але згодом, коли рана заживає, біль стихає. Смерть рідної людини нагадує хірургічне втручання: зі смертю близьких відсікається якась частина від живих. І це відокремлення приносить біль, багато болю. Але духовної завданням людини, що пережила смерть родича і залишився в Церкві Войовничій, є усвідомлення відмінностей між наведеними прикладами фізичної і духовної «операції».

Покійний, на відміну від видаленого апендициту, який, як хворий орган, був відокремлений від тіла і від якого позбулися за непотрібністю, йде від нас до Церква Торжествуючу, але при цьому залишається членом нашого Тіла. Тут важливо усвідомити і зрозуміти, що духовні зв'язки з покійним не перериваються. Раніше тут на землі ми розмовляли з цією людиною і молилися за неї, але ніхто не заважає нам продовжувати реалізовувати свою любов до цієї людини в багатьох вчинках нашого життя, таких як молитва і справи милосердя. Святі Отці говорять: «Милостиня і справи у пам'ять по померлих приносять покійним велику втіху». Все це необхідні свідчення нашої пам'яті про покійних, діяльної пам'яті, істинної пам'яті. Коли ж людина просто приходить на цвинтар і замикається в одній лише співбесіді (причому не мають під собою святоотецького кореня), мучить себе, проливає багато сліз, внаслідок чого вже не може перебувати у стані спокою і світлого розуму.

Навіть не усвідомлюючи своєї залежності від відвідин кладовища, люди у важкій скорботі механічно їздять або ходять (у селі) туди кожного дня. При цьому найчастіше, будучи перебуваючи у залежності від свого горя, їх «тягне» саме на кладовище, а не до храму, часом і зовсім забуваючи туди дорогу. На думку Церкви, таким людям Бог не потрібен, і Церква також. Їм потрібен тільки їхній покійний родич. Проходячи ж повз Храм у горі, такі люди, як не дивно, не заходять до нього, де можна по-справжньому допомогти душі покійного.

Якщо на Радоницю прибулі на кладовище до покійних розуміють, що цей день призначений саме для церковного поминання, і тому заходять до храму поставити свічку, подати й записочку, то на Великдень більшість людей зазвичай чомусь проходять повз. Освятили все, що з собою принесли, і бігом святкувати. Крім того, не менш сумне видовище, коли натовп прямує на кладовище, і проходить повз храм. А до церкви заходять всього по кілька людей.

Окремо постає запитання, звідки пішла традиція відвідування кладовища на Великдень. Справа в тому, що раніше люди приходили на великоднє богослужіння з далеких сіл до села, де був храм - за 10, а то й за 20 кілометрів. А, виходячи з храму, вони з освяченими пасками і яєчками йшли розговітися на розташовані недалеко від храму сільські кладовища. І на могилах своїх родичів чи знайомих люди розташовувалися і святкували Великдень. Але саме святкували Великдень, без скорботи і без алкоголю. Саме так відбувалося пасхальне поминання. У такій формі воно може бути певною мірою й виправдане. Але сьогодні, коли на службу приходять два відсотки населення, відбувається заміщення релігійного прагнення душі винятково поминанням покійних, що не відповідає церковним канонам святкування Великодня.

Молитва і благодать Божа приносять комфорт душі покійного. Тим часом пристрасті гріховні, що супроводжуються розпиванням спиртних напоїв на могилі (при цьому ще й небіжчикові наливають?!) гнітять його душу. Спиртне, залишене на могилі, стає розвагою для п'яниць, котрі використовують цю можливість задля задоволення своїх пристрастей.

Батьки покійного немовляти іноді вдаються до інших крайнощів: вони приносять на могилу дитини іграшки. Найгірше, що разом з ними приходить і частина її внутрішнього світу. Ці речі - зовсім не корисні для душі - переносяться не тільки на кладовище, але і у власну душу. Вони відволікають батьків від головного - від молитви. Тому що, прийшовши на могилу, на якій багато іграшок, молитися справді неможливо. Значно корисніше (і правильніше) замість іграшок розмістити іконочку, замість гірких сліз - привести батюшку і помолитися. Насправді всі душі немовлят знаходяться в чині відспівування та поіменовуються як блаженні, тобто вже позбавлені від страждань. Тому поминання покійних немовлят більше потрібне власне батькам.

У цьому контексті говорить Церква і про дорогі пам'ятники та незчисленну кількість вінків. Коли ми приходимо до Храму Божого, скажімо до свята, і до іконочки приносимо живі квіти, то цим виявляємо нормальні релігійні почуття. Живі квіти, а не штучні, принесені в свято до ікони, є добрим душевним «поривом». Інша справа, коли заможні люди витрачають величезні кошти на гори штучних вінків, в яких могили буквально потопають. Самої могили за цією «пишністю» під час панахиди часом і не видно. Але при цьому поряд на кладовищах сидять жебраки, повз які проїжджають і не зупиняються машини з дорогими вінками.

Господа не вразиш багатим оздобленням могил, але його можна вразити жертовністю і любов'ю до нужденних людей і до Церкви Божої. Благі вчинки справді можуть знайти відгук і допомогти душі покійного. І це повинні усвідомити ті люди, які замість того, щоб допомогти покійному, допомагають собі задоволенням свого марнославства: тобто живлять свої пристрасті, виправдовуючись тим, що вони в такий спосіб виявляють любов до покійного. Насправді не покійного вони люблять, а себе!

Що говорить церква про облаштування могили? Нічого складного й коштовного: на надгробному хресті розмістити іконочку Спасителя. А якщо хочемо, щоб фотографія покійного також була на кладовищі, то краще влаштувати її на огорожу збоку. Тоді не виникатиме незручною ситуації, коли священик під час відправлення панахиди змушений молитися на покійного замість ікон! Нам слід забувати, що як на похороні, так і на панахиді ми молимося на Господа нашого, а не на фотографію покійного, і тому повинні стояти обличчям до ікон під час молитви. Людині необхідно перейти від споглядання місця поховання до споглядання Бога, до молитви і спілкування з Ним. Адже саме через молитву ми можемо доставити благість покійному.

І вже повним блюзнірством і неосвіченістю є розміщення фотографії покійного на розп'ятті. Але не меншим стає розміщення його фотографії вдома серед ікон, поруч з образами. Не забуваймо про чітке розділення: Христос, святі Церкви Божої і наші сродники, про яких ми молимося. Для них теж має бути почесне, але інше місце! Ніхто не сперечається з тим, що фотографії покійних повинні зберігатися у хатах і квартирах. Адже діти й онуки не повинні забувати своїх близьких. Завдяки фото вони відчуватимуть своє родинне древо. Але фотографії не повинні перемежовуватися  зі Святими.

Наостанок нагадаємо ще раз про відвідування цвинтарів. По-перше, це дні загальноцерковного поминання, в які потрібно відвідувати Храм і кладовища.  «Батьківські суботи» протягом року (Радонеця, Троїцька батьківська субота, Димитрівська батьківська субота), а також батьківські суботи, пов'язані з Великим Постом (М’ясопусна і Великопістна батьківські суботи).  По-друге,  можна і потрібно згадати покійного в день його смерті, тобто, в день його народження у житті вічному. Якщо ми хочемо згадати людину за церковними правилами, необхідно цього дня зайти до храму Божого, можна батюшку й на могилу запросити задля того, щоб помолитися більш старанно про душу покійного. Пам'ятні дати теж підходять для молитовного поминання: день народження, День Ангела. У ці дні теж потрібно і церковне поминання замовити, незайве - і священика запросити на могилу. Якщо батюшки немає поруч, не біда. У багатьох молитвословах є чин Літії, що може здійснюватися мирянином. Потрібно не забути про молитвослов і від усієї душі помолитися. Коли ж немає можливості відвідати могилу, можна Літію та кафізму Псалтиря про покійного і вдома почитати у молитовному куточку. Все це буде служити великою благодаттю як для родичів, так і для покійних.