Згідно із народними світоглядними уявленнями людина мала три субстанції: тіло, душу та дух. Смерть означала відторгнення од тіла як душі, так і духу. Але якщо душа покидала тіло назавжди, то дух нібито міг повернутися до тіла, що вважалося неприродним, пише сайт Інституту україніки.

Виходячи з цього визначалися усі дії ритуалу поховання померлого. Вони насамперед були спрямовані як на забезпечення успішного переходу душі небіжчика у світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу духу мерця. Звідси всю Поховальну обрядовість можна поділити на дві основні частини: похорон і поминки.

Поминки — звичай вшанування померлого та культу предків. Поминали покійника одразу ж після похорону, а також на дев'ятий (дев'ятини) та сороковий (сороковини) дні і через рік (роковини).

Крім того, щороку через тиждень після Великодня (на Поділлі — на Зелені свята) влаштовували громадські колективні Поминки — проводи (гробки) в пам'ять усіх померлих предків. І сьогодні люди сім'ями йдуть до кладовищ — прибирають могили, влаштовують ритуальне пригощання, залишають страви, квіти та стеблини "татарського зілля", яким здавна квітчали не тільки могили, але й власну оселю у клечану суботу.

Одразу після похорону в домі померлого влаштовували поминальний обід з обов'язковою ритуальною стравою — коливом. У гуцулів було прийнято робити обід ще до похорону, коли небіжчик лежав у хаті. На стіл ставили пироги, бринзу, м'ясо, а поверх усього калачі. Запалювали свічки, священик виголошував "вічну пам'ять", після чого свічки гасили, а всім присутнім роздавали калачі.

На дев'ятий день після смерті також робили поминальний обід у хаті померлого, а до церкви несли дев'ятину — сир, масло, бринзу, горох. Звичай зобов'язував рідних померлого протягом шести тижнів приносити щонеділі до церкви калачі за душу померлого, а через три місяці і півроку класти на могилу ритуальну страву.

Проща — один із найдавніших поховальних обрядів, що зберігається серед українців Карпат. Він виконується перед тим, як забирають покійника на цвинтар. Перед домовиною, яку ставили на подвір'ї, усі ставали на коліна, прихиляючи голову до віка труни.

Священик від імені померлого прощався з рідними та близькими — виголошував Прощу. Після цього сім'я покійного роздавала поману — пам'ятку про померлого: сердак, пояс, сорочку, перемітку. По закінченні Прощі на користь усіх присутніх жертвували біле теля, лоша, ягня, а після поховання робили помину у церкві.

За усталеними звичаями труну з покійним до могили несуть родичі та близькі, яким перев'язують руку білою хустиною. За давніших часів небіжчика везли на цвинтар саньми, запряженими волами. Попереду цієї процесії їхав на коні священик. Ця традиція локально побутувала ще на початку нашого століття.

Похорон — система обрядових дій та ритуальних норм поведінки, пов'язаних зі сповіщенням про смерть, підготовкою небіжчика до Похорону, власне похованням, прощанням із покійним.

Коли вмирала людина, про це сповіщали всіх родичів та односельців. З цією метою на вікна хати, де лежав небіжчик, вивішували білі хустки чи перемітки. Серед українців Карпат було прийнято розкладати перед хатою покійного велике вогнище, а гуцули в цей час сурмили у трембіти.

 Небіжчиків готували до поховання за усталеними звичаями. Їх обмивали і наряджали у новий одяг: літніх — у переважно темних кольорів (бойки, навпаки, вбирали покійного у біле шмаття, а гуцули завивали у біле полотно), молодих дівчат — у спідниці синього, зеленого та жовтого кольорів, які в народі вважалися жалобними. З жінок знімали усі прикраси, пов'язували хусткою або вдягали намітку. Чоловіків ховали без головних уборів, але клали у труну шапку чи капелюха.

Прощатися з небіжчиком приходили всі односельці, клали йому на груди гроші, молилися, а потім віталися з ріднею. Було прийнято вітатися не традиційним "Добридень", а спеціальною формою: "Здорові будьте". В гуцульських селах до хати померлого сходилися зі свічками, влаштовуючи там моління, а молодь неподалік влаштовувала ігри, щоб розігнати тугу в домі.

Небіжчика було прийнято одспівати. Перед тим як священик мав прийти по тіло, по кутках хати навхрест клали по калачу зі свічками. Калачик клали за пазуху також і покійнику, додаючи туди трохи грошей, щоб міг перевезти на той світ. Після виголошення "вічної пам'яті" свічки гасили.

На кладовище небіжчика супроводжувала похоронна процесія: попереду несли хрест, за ним несли домовину, а далі йшли родичі та односельці. У давніші часи перед домовиною несли миску з коливом, а позаду вели худобу. Перед тим як опускати труну в могилу, родичі оплакували небіжчика або, як то прийнято у гуцулів, сурмили у трембіти. У могилу кидали три грудки землі та гроші. Закінчувався похорон тим, що біля могили покійника з'їдали коливо на знак згуртування усіх живих.

Похорон неодружених відзначався в українців певною своєрідністю. Вона проявлялася у багатьох компонентах обрядовості. На знак того, що померла молода людина, біля її тіла встановлювали деревце.

Вбирали неодружених померлих у весільний одяг. Молоду дівчину, наприклад, ховали у вінку зі стрічками або фаті, на руку одягали перстень з воску, до руки прив'язували весільного рушника, волосся розплітали. Неодруженого хлопця так само прибирали у весільний одяг з усіма атрибутами: квітками, рушниками, червоними хустками.

Під час Похорону неодружених виконувалися деякі суто весільні звичаї та обряди: обирали весільний поїзд, запрошували бояр та дружок. Померлого хлопця чи дівчину називали князем чи княгинею. Більше того, їм обирали князя або княгиню з числа живих, котрі деякий час грали ці ролі. На могилі дівчини обов'язково закопували весільне деревце.