Відповідно до класифікації французького етнографа Жоржа Монтадона, всі відомі в історії способи поховання можна розділити на вісім основних типів:

1. Залишення або викидання.
2. Водяне поховання.
3. Повітряне поховання.
4. Закопування печерне і в землю.
5. Кремація.
6. Муміфікація.
7. Розтин.
8. Канібалізм.

Вважаючи цю систематику Жоржа Монтадона неповною, відомий історик і етнограф С. А. Токарєв запропонував власну систематику похоронних звичаїв.

Систематика Токарєва доповнено авторами, котрі показали зв'язок між кремацією і водним похованням кремованих останків без урни і без похоронного човна.

У первісних популяціях померлих спочатку залишали житло, пізніше їх віддавали на поживу тваринам, або одноплемінники самі з'їдали своїх померлих родичів (канібалізм). Але незалежно від способу позбутися від померлих сама ізоляція виникла як утилітарна необхідність санітарно-гігієнічного вирішення проблеми.

Звичаї поховання померлих почали формуватися в епоху мустьєрської культури, коли розпочали навмисно зберігати тіла померлих родичів від пожирання тваринами і людоїдами. Тіла померлих родичів неандертальці залишали в своїх помешканнях, не відчуваючи страху перед небіжчиками. С. А. Токарєв вважає, що мустьєрські поховання не мають ніякого відношення до релігійних вірувань і що вони можуть бути пояснені, як прояв інстинкту охайності.

Радянський археолог А. П. Окладников достовірно встановив одночасність поховання тіла померлої людини з проживанням людей у печері (гроті Тешик-Таш в Узбекистані) і припустив, що в неандертальській первісній орді громадські зв'язки набули стійкого і міцного характеру настільки, що турбота про живих родичів стала нормою побуту і щодо померлих. Лише з плином багатьох тисячоліть, коли виникають уявлення про душу і загробне життя, ставлення людей до небіжчиків докорінно змінюється, а страх перед небіжчиком стає загальнопоширеним явищем. Тому тіла померлих почали видаляються з місць проживання.

Із звичаю зберігати тіла померлих родичів виникає й релігійний обряд поховання у власному значенні цього слова. Тілам померлих почали надавати особливих поз (клали на спину і схрещували руки, або надавали «скорченого» положення), що й ставало істотним ритуальним моментом релігійного обряду поховання.

Швидка нищівна сила вогню привернула увагу людей ще в прадавні часи. Вогонь для спалення померлих почали використовувати приблизно за сім тисяч років до нашої ери. Поширенню вогняного поховання сприяв достаток лісів, які давали дешевий горючий матеріал для похоронного багаття. Важливу роль мала урочиста обстановка самого церемоніалу спалення. Широкого поширення набула кремація у стародавніх греків, римлян, слов'ян, германців, індусів, японців та багатьох інших народів.

У Стародавній Греції поховання в землю і кремація існували одночасно. Цей факт підтверджують знахідки в некрополях у скелях Сіракуз давньогрецької колонії на Сицилії, де зустрічаються обидві форми поховання. А письмові свідоцтва про кремацію у Стародавній Греції сягають ще догомерового періоду.

Сцени вогняного поховання можна знайти в трагедіях Софокла («Електра») і Есхіла («Агамемнон»), римських поетів Пропорція і Тибулла, творця епіграм Марціана.

Кількома століттями пізніше, за повідомленням Плутарха (45-120 рр. н. е.) афінський державний діяч Солон, друг Сократа Алкивід, Коринфський демократ Тимолеон, правитель Сіракуз Діоніс після смерті були піддані кремації.

Вважається, що в основі звичаю кремації в Стародавній Греції була віра в можливе повернення померлих до життя. Греки відчували страх перед таємничими, що знищують життя силами. Померлим бракувало душі, яка відлітала від земної оболонки разом з диханням. Греки побоювалися мертвих і намагалися захистити себе від їхнього повернення. Намагаючись задобрити мертвих, їм співали дружні пісні, приносили жертви.

Кремація, порівняно з захороненням у землі, була на той час більш дорогою формою поховання і була перевагою заможних людей. Відповідно до цього обряд проходив із великою розкішшю.

Мертвих спалювали разом із жертовними тваринами і цінними дарами, попіл поливали вином, урни, які складалися з напівкруглих, закритих кришкою жерстяних капсул або круглих закритих свинцевих скриньок, опускали в кам'яні могили й над ними будували земляні пагорби різних розмірів, що набули поширення в останні століття до нашої ери як братські могили. Дуже велике поховання - вогнище афінян, полеглих у битві біля Марафону у 490 р. н. е., виявив при розкопках німецький археолог Генріх Шліман.

До середини IV ст. до н. е. належить спорудження знаменитого мавзолея Мавсола царя Карій у Галікарнасі, що поєднував у собі риси давньогрецької і малоазійської архітектур. Мавзолей, зруйнований у XV-XVI ст. і відомий за описом Плінія Старшого і розкопкам англійського археолога Ч. Ньютона від 1857-го, мав 50 м у висоту і був увінчаний статуями Мавсола та його дружини Артеміссії.

Найдавніші могили етрусків, так звані шахти - колодязі-могили - влаштовували в рихлому грунті. Етруські сховища попелу мали форму маленьких будиночків і мініатюрних храмів. Глиняні урни тонкістю своїх форм, витонченістю і оздобленням служили зразками гончарного мистецтва. У гористій місцевості гробниці влаштовувалися в скелях.

З початку V ст. н. е. для поховань почали використовувати природні пагорби, що нерідко окремо увінчувалися поставленими пам'ятниками.

У стародавніх римлян також існували одночасно кремація і поховання у землю, але з часом поховання в землю ставало все менш популярним. У кінці республіканського періоду кремація здійснювалася повсюдно і ще довго зберігала свої переваги.

До III ст. н. е. кремація знаходила у римлян все більшого поширення. Для заможних верств населення була характерна велика розкіш у похоронних обрядах: поблизу фамільного мавзолею влаштовувався власний крематорій або друге місце поховання з площею для кремації, назване згодом «устрінум». Римські фамільні устрінуми оточували стіною або балюстрадою. У центрі на підвищенні споруджувалося «згарище» з повітрявідводами. Попіл ховали в маленькому, близько 60 см завдовжки саркофазі. З давніх джерел відомо, що знамениті люди Стародавнього Риму - Юлій Цезар, Брут, Гней Помпей, Август, Тіберій, Веспасіан, Нерон були піддані після смерті спаленню. Обстановка церемоніалу кремації була урочистою і багатою: тіло померлого натиралося пахучими маслами. Курилися особливі зілля задля зменшення запаху від палаючих дров і спалюваного тіла, а попіл збирався в урни.

Римський середній стан ховав своїх померлих значно простіше: залишки кісток ховали в приміщеннях для урн або шахтових могилах. Для звільнених рабів споруджувалися великі, заглиблені в землю колумбарії. Вони мали напівкруглі ніші для встановлення урн з прахом. Поверхні стін покривали витонченими розписами на міфологічні теми.

Таким чином, антична епоха характеризується поширенням кремації, що тривало аж до середніх століть. Вогняне поховання згодом таки вийшло з ужитку в жорсткій боротьбі монотеїстичних релігій середньовіччя із язичництвом.