Зустрічі зі смертю

   - Отець Олексій, не пригадаєте, коли ви вперше зіштовхнулися зі смертю? У дитинстві?

- Такого очевидного, хворобливого контакту в дитинстві не пам'ятаю. Невиразно пригадуються якісь кришки трун, що стоять біля під'їзду, люди, котрі обдзвонюють квартири, аби зібрати гроші на похорон. Але це просто побутовий фон, просто частина життя, смерті в ній для мене не було.Не було її і в дитячих походах з бабусею на кладовище. Старі кладовища здавалися мені особливими маленькими містечками, таємничими, такими, що заворожують…

Пам'ятаю старі занедбані смиренні кладовища, куди ми заходили під час нашого дачного відпочинку. Там росла якась дуже велика суниця. Я весь час намагався зібрати її з могил, а мені бабуся - зовсім невіруюча людина - говорила, що це гріх. Я відчував, що ці особливі «містечка» відрізняються від іншого простору буття, але зрозуміти, - чому, так і не зміг. Та й не замислювався над цим серйозно.

Дуже смутно пам'ятаю, як ховали якихось пташенят в коробочках, кішку. Але знову ж таки, це була, швидше, ритуальна гра, аніж переживання смерті. Мабуть, жодних яскравих, серйозних, таких, що перевертали би життя обставин не було. Дідусь мій по батьківській лінії помер дуже рано, коли мені було два роки, я навіть не зафіксував момент його відходу. Коли почали вмирати бабуся й дідусь пізніше, я вже був цілком дорослою людиною для того, щоб вже інакше сприйняти смерть.

А у свідомому дитинстві, мабуть, втрати не стосувалися батьків, і я не бачив їхніх переживань смерті. Ніхто з їхніх близьких друзів не вмирав, все на щастя були здоровими й живими. У цьому сенсі у мене було безхмарне дитинство: мене не торкнулися знання про смерть. Присутність смерті, причому насильницької, у навколишньому просторі я якось особливо відчув, коли на самому початку дев'яностих став настоятелем Успенського собору в Каширі. Часто доводилося відправляти молодих людей, померлих або через пияцтво, або загиблих у бійці, також по п'яному ділу. Коли моя дружина гуляла з маленькими діточками по Каширі, її супроводжували наші парафіянки. Вони весь час розповідали, показуючи на будинки навколо: «Ось тут чоловік зарізав дружину. А тут син у тітки Галі повісився. А тут чоловік дружину до смерті забив».

   - Саме в Каширі ви по-справжньому побачили смерть? Або це сталося раніше, в часи студентства, коли помер ваш дідусь?

- Дідусь був дуже літньою людиною, він болісно помирав від раку на початку вісімдесятих. Але його смерть була зрозумілою. Дід був партійною людиною із прокурорських працівників, у сталінські часи працював у системі НКВС, був ревізором таборів. Коли дізнався, що я віруючий, тупотів ногами, мене всіляко засуджуючи. Його болісно вразило, що його онук у радянській країні може бути віруючою людиною. Він буквально помер у мене на руках. У день, коли йому стало зовсім зле, нам зателефонували, а ми жили недалеко і відразу ж із батьком прибігли. Дід уже мучився в агонії, і шепотів тільки одне слово: «Господи, Господи, Господи!» Відійшов прямо на наших очах. Ми не знали, що робити, але раптом якось нам в голову прийшла думка, що треба діда омити. Що ми, власне,  і зробили до приїзду швидкої. Якось мені було спокійно в цей момент, що дід помер у мене на руках, що якимось чином я для нього прислужився. Я навіть не знав, що робити далі, тому після того, як приїхала Швидка допомога, і діда забрали, пішов до друзів-католиків у костел. Саме напередодні католицького Різдва.

По-справжньому мене вразила смерть мого друга по інституту. Причому це вже було після того, як ми закінчили інститут. Саша був кумедним диваком-невдахою із звичайної, абсолютно радянської сім'ї, у величезних окулярах, у котрого все випадало з рук, але був він дуже цікавим, відкритим, по-дитячому наївною людиною. Всі над ним, природно, насміхалися. Він дуже переживав свою безглуздість, свою невідповідність якимось своїм внутрішнім уявленням, переживав, що він не подобається дівчатам. І ось він покінчив із собою. Його знайшли взимку неподалік від залізничних колій у Митіщах, де він жив. Ось тоді я відчув увесь жах беспроглядної смерті, яка нічим не закінчується, безвихідною, перед якою незрозуміло, що робити. Смерті, що нахабно увірвалася до простору життя. Досі пам'ятаю відчуття безпорадності і жаху від того, що нічого не зробити. Чудовий Сашко був нехрещений, й до того ж самогубець. Повна перемога смерті!..

Я до сих пір про це згадую як про однин із найжахливіших днів свого життя. Ще ці страшні дикі поминки, коли немає чого сказати, коли усі мнуться й розуміють, що, загалом, не може бути від цих слів ніякої розради, і єдине, що можна зробити - це як можна сильніше напитися й розповзтися по домівках, щоб більше про це не згадувати.

Це був справжній тріумф смерті, перед якою всі виявилися безпорадними: і мати, й друзі, які по кілька років не бачилися один з одним і раптом зустрілися на цих страшних підмосковних похоронах під низьким важким небом, на тлі сіро-брудної зими. Тоді я вперше по-справжньому відчув смерть як непоправний жах. Мене досі супроводжує це глибоке почуття пронизливої жалості й безсилля...

Земля не буде пухом?

   - Винахід радянських часів, громадянська панахида - страшна штука.

- Совітська смерть - це кошмар. Це жах. І всі ці дикі винаходи людей, начебто поминок у такій ситуації, коли людям нема чого сказати, коли всі вимучують із себе якісь чергові фрази, коли кожен повинен промовити: «Нехай йому буде пухом». Притому в це майже ніхто не вірить. Як не вірять у таке: «Він зараз нас бачить, він зараз з нами, йому там буде добре». Присутність такої брехні в момент смерті - це вкрай нестерпно...

І всі радянські традиції, пов'язані зі смертю - відродження такого архетипу печерної людини: кришку труни в дім (чи квартиру) не заносити, табуретки перевернути, дзеркало завісити. Чарку з горілкою поставити поруч. Радянська традиція пішла тут ще далі, і вміст чарки почав виливатися на могилу після поховання. Або хтось закурював сигарету, а потім вставляв її в могилу?! А зараз кладуть до труни мобільний телефон. І якщо батарейка ще не сіла, буває, приходить механічно порожня смс-ка, і людина, яка отримала її, радіє: «повідомлення «звідти»…

Загалом, люди навигадували собі якесь продовження життя, оскільки не можуть погодитися зі смертю.

   - Стародавні єгиптяни писали листи родичам і отримували відповіді.

- Все ж у стародавніх єгиптян ставлення до смерті було значно більш адекватним, аніж у радянської людини, котру позбавили права на безсмертя, права на вічне життя. А він все одно намагається прорватися, хоч через якесь печерне, абсолютно язичницьке розуміння: все одно там щось є.

Уявити себе мертвим не вийде

   - Наскільки сьогодні пішло з нашого життя таке поняття, як «пам'ять смертна»?

- Пам'ять смертна - це особливе почуття. Людина не може пам'ятати про смерть, це неприродно для неї. Знати про смерть людина не може, тому що вона не має цього досвіду. В усякому разі, ми розуміємо, що таке хвороба. До хвороби ми можемо готуватися, можемо її лікувати. У нас є досвід хвороби, досвіду смерті у нас немає.

Це ще пов'язано з тим, що людина не призначена для смерті, не замислена задля неї. Це один із доказів, можливо, безсмертя душі - того, що ми не можемо уявити себе мертвими. Можемо, звичайно, якщо по-дитячому говорити: «Як я буду лежати в труні». Але все одно це буде «по-іграшковому» для живої людини. Реально ніхто не може уявити себе мертвим, не може описати смерть, тобто писати, як він не буде жити...

Для того щоб розуміти, що ж таке смерть, людині надзвичайно важливо знати, що таке життя. Часто є лише імітація життя. Людина багато в чому імітує своє буття і думає, що вона живе, що вона відчуває, що вона якимось чином влаштовує своє життя. А насправді нічого не відбувається крім тієї самої імітації: імітації відносин, думок, діяльності, творчості. Тому людина часто не дуже розуміє насправді, що таке життя. І особливо - сучасна людина.

Стародавня, середньовічна людина дуже добре це розуміла, тому що життя у неї було абсолютно конкретно визначене. Людина жила завжди задля чогось. Якийсь простий сенс життя для неї був присутній завжди. Людина як істота релігійна навіть у своєму надто примітивному бутті все одно існує осмислено. Її зв'язок з іншим буттям очевидний. А раз у тебе є зв'язок з іншим буттям, це означає, що ти через це «інобуття» можеш осмислювати своє буття. Тобто тоді, так чи інакше, людина існувала у категоріях сенсу.

Чим менше людина пов'язана з іншим буттям, тим менше у неї екзистенціального сприйняття життя. З'являється імітація.

Імітація життя

Істота, ходячи на двох ногах і говорячи по-людськи, може бути і не людиною (в тому високому розумінні, якою її замислив Бог). Наприклад, це - високотехнологічна людиноподібна істота, яких багато тепер. Усвідомлення себе в людстві не відбувається. Людина гадає, що вона любить, а насправді вона не любить, у неї просто такі інстинкти. Людині здається, що вона стає батьком, а насправді вона ніяким батьком не стає, тому що в даному разі вона виконує певну функцію. Людині здається, що у неї є тато з мамою, а на насправді ніяких тата з мамою у неї немає.

   - У підсумку вона все одно зіштовхнеться з реальністю смерті.

- Якщо вона стикається зі смертю людей, котрі були названі її батьками, але по суті вони ними так і не стали, то вона й смерть їхню пережити по-справжньому не зможе.

   - Це тому, що втрачені зв'язки?

- Тому що втрачені всі зв'язки, у тому числі, між людьми. Лише присутні зв'язки між істотами, котрі виглядають як люди, вчиняють як люди, діють як люди, котрі одягаються як люди, укладають якісь союзи, виконують закони як люди, але внутрішня сутнісна гострота цих речей втрачена.

Раз вона втрачена, отже, втрачений якийсь справжній зв'язок із життям, з буттійністю. Перш за все, втрачений зв'язок зі смертю. Тому що життя майже немає, якщо воно не осмислюється в категоріях смерті, і тут ми говоримо про смертну пам'ять («Пам'ятай день останній і повік не згрішиш», - вчать нас святі Отці або, як говорив преп. Антоній Великий, «Смерть для людей, котрі розуміють її, є безсмертя, а для простаків, які не розуміють її, є смерть. І цієї смерті не слід боятися, а боятися треба погибелі душевної, яка є незнанням Бога. Ось що жахливо для душі»).

Просто перевертається якась сторінка і ластиком «вимазується» якесь ім'я або якась людина, котра була до цього. Все, була, і її немає. Немає в тобі, немає в твоєму бутті. Тому такі поняття, як «вічна пам'ять», «вічний спокій» - і все, що пов'язано з вічністю - перестають існувати. Раз немає вічності, то немає битійності, тобто, немає взагалі нічого.

   - Цим можна пояснити байдужість до хворих, а особливо тих, хто вмирають, що панує в нашому суспільстві?

- Коли немає цього буттєвого змісту, тоді з вмираючими взагалі ніяких проблем. Тоді виходить на головний план те розуміння, яке не побоявся озвучити Олександр Ніконов, голова Атеїстичного товариства Москви, письменник. Це абсолютно правильна, чесна - дика, звичайно, але, з точки зору втрати битійності, абсолютно правильна позиція - якщо є ті люди, які скоро помруть, то нехай собі й вмирають. Нежиттєздатних слід просто вбивати, чого з ними вовтузитися...

Якщо життя - лише біологія, то тоді немає поняття смерті.

У природі немає смерті в тому контексті, в якому вона є для людини. Смерть у природі не трагічна. Інакше б виходило, що ми тільки і харчуємося смертю - від шматка баранини в борщі до зірваного помідора. Але все-таки смерть - це не про помідори, про це нас...

Біологічна смерть безглузда сама по собі, але не трагічна. У нас щомиті вмирають клітини, й нічого. Як і у всій природі - щось померло, щось народилося. Одна травинка засохла, інша - зросла. Але ми ж не травинки...

Вибратися зі шкаралупи

   - Але все одно людина боїться смерті й намагається захиститися від неї її «незнанням».

- Вона не знає, що таке життя, тому й боїться смерті. Наше життя, навіть для нас самих, надбіологічне. Ми один одного бачимо у фізіологічному й біологічному сенсі і весь час скочуємося до свого тваринно-біологічного стану.

Але життя - це Бог. І ми розуміємо, що у нас, крім біології, є ще якісь моменти, які раптом змушують думати. У нас починає боліти всередині, і не органи, а щось невідчутне, ми починаємо страждати. І ось це і є, власне кажучи, людське, зване почуттями, які відрізняються від рефлексів та інстинктів. Справжні почуття людина може осмислювати як свій зв'язок із безсмертною Божественною сутністю. Та вони і є проявом безсмертної людської душі, сутності життя в нас. Адже життя проявляє себе через наш біль, через страждання, через радість, любов, щастя, через що завгодно, але не через смачну котлету.

Такого життя насправді не так багато. Людина весь час намагається піти зі своєї битійності до якоїсь шкаралупи, що дає їй можливість спокійно біологічно існувати. Вона нарощує над своїм серцем шкіряний одяг, в який були одягнені Адам і Єва після гріхопадіння, костеніє. Тому що постійно відчувати, постійно жити – важко. Це вимагає серйозного напруження, від якого легко втомитися. Звідси - бажання сховатися й розслабитися: «Годі мене чіпати, дайте мені можливість в трусах і з пляшкою пива посидіти перед серіалом».

Від життя, що вимагає гострого сприйняття, відчуття, нерідко хворобливого, відводять і депресії. Ось чому сьогодні вони не так поширені.

Люди бояться жити, бояться залишитися беззахисними. Але тільки зіткнувшись із життям, людина потихеньку починає вчитися розуміти, що ж таке смерть. У цьому контексті смерть - це і є телевізор з пляшкою пива, невідчуття, не життя. Смерть - це не життя.

А не життя у нас всюди. Люди зустрічаються один з одним після роботи, і їм нічого одне одному сказати. Людина звертаються до іншого з проханням, і той не хоче її чути - це не життя. Діти не слухають, не чують своїх батьків і не хочуть цього робити - це не життя. Батьки кричать на своїх дітей і воліють їх на шматки порвати, якщо щось не так - це не життя.

Якої смерті ми можемо боятися, якщо кругом у нас не життя? Якщо жити не навчилися? За що тоді чіпляється людина жадібно, коли вона боїться померти? Що тоді для нього смерть? Вона відчуває жах і відчай, тому що вона не знає, що таке життя. Вона, власне кажучи, боїться померти через одну просту причину - ніколи не жив, не знає, що таке життя, тому дуже боїться померти.

І «пам'ять смертна» може бути зрозуміла лише в контекстах, що таке «життя» і «що таке життя». Тому що пам'ять смертна вчить людину жити, повноцінно проживати кожну хвилину свого життя, не випадати з буття, не шукати можливості сховатися до якої-небудь нори, заповзти в якийсь простір, де немає життя, але де йому добре.

У французького письменника Мішеля Турньє є твір «П'ятниця, або Тихоокеанський лімб», основі якого - сюжет про пригоди Робінзона, де ми зустрічаємо приголомшливий образ «не-життя».

Робінзон, котрий усвідомлює, що йому потрібно жити і кожного дня осмислювати це буття, раптом розуміє, що жити він не може, а кожний поточний день потрібно провести. Тоді він знаходить болото з теплою рідиною, занурюється в нього й проводить там майже весь час, впадаючи майже в анабіоз. Потім він все ж таки змушує себе врятуватися. Приблизно те ж відбувається з людиною, котра шукає способу, як би їй не жити.

Для нас питання життя - як не злякатися вирватися із цього затишного, смердючого, такого теплого й такого комфортного болота. Але говорити про смерть, коли немає життя, абсолютно марно...

З дорослою людиною варто говорити про смерть тільки тоді, коли вона зрозуміє, що вона ще не жила, і вирішить розпочати жити.

   - А чи варто з дітьми говорити про смерть?

- Діти дуже живі. Вони не ховаються від життя. З ними можна говорити про смерть, виходячи з їхнього досвіду. Їм все легко пояснити. Якщо, звичайно, не трапляється трагедії, і вмирає не пташка або навіть якась стороння людина, а хтось із близьких родичів.

Тоді тут потрібно говорити в контексті Вічного життя. Але й це дитині зрозуміло, тому що вона живе кожної хвилини, і здатна відчути: «Раз я живу кожної хвилини, це означає, що померла бабуся теж зараз десь живе, тільки в іншому місці». Тому що смерті для дитини, по-справжньому живої, немає. І просто бабуся зараз померла і переселилася в нове життя. Все, відповідь отримано.

А ось ці поминки, ось ці жахливі речі з чорними хусточками, з виттям і риданнями, причому спеціально декламованими біля трун - це, зрозуміло, дітям показувати не можна.

   - Виття і ридання як раз бувають на «цивільних панахидах», не в церкві.

- У церкві ніхто не виє, там, навпаки, люди заспокоюються, тому що Церква - простір життя.

   - Смерть як відхід страшний для тих, хто живе або не живе (якщо брати нашу розмову в цілому)?

- Для всіх смерть страшна. Страшно розлучатися з самим собою, адже смерть - передусім цим і є.

   - Ви боїтеся смерті?

- Звичайно. Хто ж не боїться? Я боюся її утробно, як її боїться будь-яка людина, як її боїться кожна жива істота. Кролик, і той боїться смерті, розумієте. Тому що це - смерть.

   - Як ви вважаєте, буває гідний відхід, недостойний відхід?

- Звичайно. Християнська смерть - непостидна й мирна, з повним прийняттям. А ось коли людина помирає у злобі - це, зрозуміло, дуже страшно. Коли людина вмирає, нікого не пробачивши - це нескінченно страшно. Тільки від однієї думки жах бере, що можна померти без прощення, в злобі.

Я не кажу без покаяння, тому що з багатьма людьми покаяння відбувається постійно протягом  життя. Навіть з не дуже віруючими: вони можуть все своє життя шкодувати про якісь своїх вчинки, про якісь свої слова. І навіть якщо вони жодного разу не були на сповіді як на церковному обряді, це не може не бути прийняте Богом як внутрішній плач про самих себе, як каяття.

   - Як тоді говорити зі сторонніми людьми, котрі втратили близьких?

- Ніяк. Я не знаю, я мовчу з чужими людьми. Що тут скажеш? Все, що скажеш, буде брехня, на кшталт "Мені так шкода".

Якщо ти можеш співпереживати, то так і вчиняй. Тоді просто можна людини торкнутися. От і все…

І зітхнути поруч з нею. Якщо немає чого сказати, краще не говорити.

Розмову вела Оксана ГОЛОВКО, pravmir